Українське кіномистецтво завжди було не лише засобом розваги, а й важливим елементом національної ідентичності. Проте у радянські часи українське документальне кіно зазнавало суворої цензури. Тоталітарна влада не допускала вільного висвітлення правдивих історій та розвитку культури, через що низка фільмів отримала заборону.
Розглянемо 10 документальних стрічок, які стали символом боротьби за збереження української культурної спадщини.
- 1. «Соната про художника» (1966) – режисер Віктор Шкурін
- 2. «Дума – доля» (1969) – режисер Олександр Криварчук
- 3. «Освідчення в коханні» (1966) – режисер Ролан Сергієнко
- 4. «Зйомки у Бабиному Яру» (1966) – режисер Рафаїл Нахманович
- 5. «Анатоль Петрицький» (1970) – режисер Роман Балаян
- 6. «Василь Симоненко» (1968–1971) – сценарій Олексія Дмитренка та Миколи Шудря
- 7. «Прогулянки по Києву» (1970–1972) – сценарій Віктора Некрасова
- 8. «Відкрий себе» (1972) – режисер Ролан Сергієнко
- 9. «Тур’я – земля поліська» (1970–1971) – режисер Рафаїл Нахманович
- 10. «Завтра» (1977) – режисер Юхим Гальперін
1. «Соната про художника» (1966) – режисер Віктор Шкурін
Цей фільм розповідає про Івана Гончара – видатного українського скульптора та палкого збирача старовини. Режисер Шкурін створив стрічку, що розкривала любов до національної культури, перетворюючи київську квартиру художника на своєрідний музей історичних цінностей. Незважаючи на позитивні враження глядачів, радянська влада засудила фільм за «націоналістичні збочення» та заборонила його показ. Лише через 30 років стрічку показали на екранах, що зробило її символом культурного опору.
2. «Дума – доля» (1969) – режисер Олександр Криварчук
Фільм розповідає історію видатного кобзаря Євгена Адамцевича, автора «Запорозького маршу». Режисер Криварчук разом зі знімальною групою віднайшов талановитого музиканта у Ромнах на Сумщині, зафіксувавши його виконання стародавніх українських дум. Проте влада, незадоволена «низьким ідейно-художнім рівнем», звинуватила режисера у розтраті значної суми коштів, через що проект було закрито, а майже весь відзнятий матеріал знищено.
3. «Освідчення в коханні» (1966) – режисер Ролан Сергієнко
Стрічка, яка безкомпромісно висвітлювала трагічну долю жінок України за радянської влади, викликала жорстку реакцію. Міністр культури Олексій Романов публічно висловив своє обурення, засудивши фільм за «викривлення» радянської реальності. Документальний проект містив свідчення репресій, розповіді колгоспниць та робітниць, що створило незручну для влади картину. Після численних переробок стрічка зрештою була заборонена, залишивши лише одну копію в музеї Сергія Ейзенштейна.
4. «Зйомки у Бабиному Яру» (1966) – режисер Рафаїл Нахманович
Події в Бабиному Яру завжди викликали великий резонанс. У 1966 році група киян за участю письменника Віктора Некрасова зібралася для вшанування пам’яті загиблих. Під виглядом документування події, оператор Едуард Тімлін та режисер Нахманович зафіксували зустріч, яка згодом стала об’єктом скандалу. Після заборони на проведення мітингу було знято унікальне відео, яке зберігалося до розпаду СРСР і з’явилося на екранах лише у 1992 році.
5. «Анатоль Петрицький» (1970) – режисер Роман Балаян
Ця стрічка, що розповідала про життя українського авангардного художника Анатолія Петрицького, стала яскравим прикладом конфлікту між творчістю та ідеологічними вимогами влади. Режисера Балаяна звинуватили у «формалізмі» та «антирадянстві», і було наказано знищити оригінальну версію фільму. Лише спрощена версія з’явилася в архівах, що не відображала повністю авторську задумку.
6. «Василь Симоненко» (1968–1971) – сценарій Олексія Дмитренка та Миколи Шудря
Після смерті поета Василя Симоненка почалася запекла боротьба за його ідеологічне осмислення. Планувалося створення фільму, який би зобразив його як «українського поета-комуніста», проте сценарій, позбавлений явної ідеологічної забарвленості, спричинив суперечки. Зйомки так і не розпочалися, а планова стрічка зникла в хаосі радянських перестрахувань, залишивши по собі лише згадки в пресі.
7. «Прогулянки по Києву» (1970–1972) – сценарій Віктора Некрасова
Цей фільм пропонував нестандартний погляд на сучасний Київ через призму оригінального відеоряду, знятого оператором Едуардом Тімліним. Відтворюючи атмосферу багатовікової історії міста, стрічка містила невеликі вставки тексту, начитуваного самим письменником Некрасовим. Однак втручання радянської влади призвело до того, що знятий матеріал був вилучений і перероблений, а оригінальна концепція фільму втратила свою силу.
8. «Відкрий себе» (1972) – режисер Ролан Сергієнко
Документальний проект про філософа Григорія Сковороду зазнав численних переробок за наказом партійних установ. Незважаючи на численні корективи, творча суть стрічки – відображення образного створення людини та філософських пошуків Сковороди – залишалася незмінною. Оригінальна версія фільму була вилучена, а лише одна копія зуміла пережити радянську цензуру завдяки зухвалій дії режисера.
9. «Тур’я – земля поліська» (1970–1971) – режисер Рафаїл Нахманович
Цей фільм демонстрував новаторський підхід до документального кіно. За допомогою прихованої камери режисер зафіксував щоденне життя одного з голів колгоспу, який впроваджував елементи ринкових відносин. Проте радянські чиновники втрутилися в процес, вилучивши ключові епізоди та репліки, що не відповідали офіційній ідеології. Після численних змін авторська версія зникла, залишивши по собі лише спогади тих, хто бачив оригінал.
10. «Завтра» (1977) – режисер Юхим Гальперін
У 1977 році радянська влада спробувала зняти документальний фільм про перевиховання в’язнів у школах робітничої молоді. Спочатку створений сценарій Сергія Параджанова був покладений на полицю, а замість нього з’явився експериментальний документальний проект Юхима Гальперіна. Показ стрічки на кінофестивалі викликав великий резонанс, проте після цього всі матеріали були вилучені КДБ, і збереглася лише одна копія.
Заборонені фільми – це не просто культурні артефакти, а свідчення мужності творців, які ризикували своєю кар’єрою та свободою заради правди. Ці 10 стрічок нагадують нам про важливість збереження національної ідентичності та історичної пам’яті. Вони показують, як документальне кіно стає засобом протистояння цензурі та ідеологічним обмеженням, а також відкривають нові перспективи для розуміння минулого України.
